Г. М. Честахівський

ІЗ СПОГАДІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Колись-то було ми з покійним Штернбергом ходили на Смоленське кладовище рисувать лопухи. Воно ж дуже пригоже на картині; як змалювать на переднім стані, то воно дуже гарно. Тоді ще ми були учениками в академії. Оце, було, як настане літо, то ми повстаємо раненько, до схід сонечка, та й попластаєм на Смоленське рисувать лопухи, та позарошуємось по траві, як добрі рибалки, поки набредем на самі гарніші і розташуємось ділом. Та рисуєм-рисуєм, поки сонечко геть-теть підіб’ється. А як стане дуженько пригрівать, отоді вже ми зашморгнем діло в капшуки, позаховуєм в кишені — та й гайда додому! Та по дорозі й звернем в другу смугу, за великим граданом (проспектом), там була невеличка дерев’яна хатка, а в тій хатиночці жила німкеня з дочкою, — ото вона, було, зваре кофе, а ми нап’ємось, подякуємо та тоді вже йдемо в академію, в наші майстерні, та й заходимось коло доброго заходу — мурувать Спаса та гострі верхи (?) виводить, до години третьої або четвертої, поки пора обідать. А пообідавши, рисуємо часов до семи, а тоді нап’ємось чаю та й підем вештатися по великому градану або до знакомих у гості.

Дуже добре тоді жилося! Що то за добряча, що за щира людина був отой Штернберг! Боже мій, як згадаю, як то гарно, як весело було товаришувати з ним! Оце, було, гуляєм на градані, а товариство — малярі — нам назустріч, то один, то двійко, та й назбирається чималий гурт. От ми намовимось, куди звертать, та й підем — або до кого з товаришів, або в академію, в майстерні, пробалакать вечір. Іноді, було, і Брюллов опиниться серед нашого гурту... Та люба, та щира розмова, як те море грає, золотом горить на сонці, гомонить та клекотить, так ми гучно та весело гайнуєм бесідою. А як коли, посідаєм на човники та дмухнемо було на вольні острова! Раз якось намовились в Брюлловим погулять — рисувать, захотіли вже і по чарочці, на пристані коло академії сіли в човник: Брюллов, я, Штернберг і Михайлов, і поплили... А день — не день, а рай божий, ясний, тихий та веселий... Тільки чути рітинь (sic) жайвороній! Перевожчик добре гнав човен, доплили острова, висіли, а йому дали два карбованці і випровадили додому, наказав йому, щоб приплив за нами перед вечором. Ото ми й розташувались... І що то за день був золотий! І рисували й читали, бо Брюллов дуже любив читання: оце було, як дома малює, то щоб хто-небудь читав йому, а він слуха та малює. Або як занедужа та лежить на ліжку, то теж щоб читали йому. І розмовляли, і співали, і пили по чарочці та заїдали усячиною. І дуже, дуже веселі були! От уже й вечоріє, і вечір, а перевожчика — нема; уже й ніч, а його, не чуть... Коли, якраз опівночі, чуємо — плискоче веслами по воді, аж гульк — пливе човник до нашого берега... Приплив, а відтіля знялось три чоловіки, виступили на остров двоє з клунками, а третій з сапетиком ¹ в руках. То наше товариство; вони увечері вештались по лісу, на другім боці, та з того берега розчули наш галас, та ударились до Петербурга,

¹ Корзиночка. /67/

захопили з собою всякої злагоди на човник та й прилаштувались до нас... От ніч іще сталась нам яснішою, і сон розігнався... А вранці, дивимось — ще три човники прибилось до нас з товариством: вони прочули, що ми на вольнім розволі з Брюлловим бенкетуєм, та цілісінькою батавою злаштувались додать нам і додали: привезли з собою кашовара з усякою знадобою і самоварами, і чого там не було... І знову таку бесіду зачинили, що й досі гикається, як згадаєш, чого там не переговорили... Що ще до Адама було, то й те згадували! Та отак ми — два дні з ясним сонечком і дві ночі з білолицим місяцем укупці — проярмаркували, а на третій, увечері, поплили додому спочивать. А про перевожчика дознали, що він за два карбованці упився, а про нас і забув... Боже-батьку, як згадаєш оте життя вольне, молоде, веселе! Наче сонця освіт розсвіте чорну хмару, осяє мою сумну душу, серце зрадіє, обновиться, як та божа веселочка після тучі-грому від ясного сонечка, і гріє в високості! І туман, хмари-думи, як та павутина, спадуть з мозку.

А зимою частенько траплялось сидіти без копійки в холодних майстернях: ні в його, ні в мене нема ані півшеляга у кишені...

Г. М. Честахівський

ІЗ СПОГАДІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1895, кн. 2, с. 139 — 141, з приміткою редакції: «Цей запис знайшли у паперах померлого Г. М. Честахівського, які тепер знаходяться в зібранні В. В. Тарновського». Розповідь Шевченка про своє навчання в Академії мистецтв та дружбу з Штернбергом і Брюлловим Честахівський записав наприкінці життя поета. Точна дата запису невідома. Він не дослівний, зроблений по пам’яті невдовзі після розповіді поета. У мові запису поєдналися риси, властиві і Шевченкові, і Честахівському. Запис не завершений. Подається за першодруком.

Честахівський Григорій Миколайович (1820 — 1893) — український художник. Познайомився з Шевченком 1858 р. у Петербурзі, часто бачився з ним в останні роки його життя. Друкуючи запис Честахівського, редакція журн. «Киевская старина» в примітці характеризувала цього художника як одного «з невеликого гуртка приятелів Т. Г. Шевченка в останні два роки його життя». Честахівському належить опис малюнків, офортів і речей Шевченка, які залишились після його смерті. Весною 1861 р. Честахівський супроводив (разом з О. Лазаревським) труну з тілом поета з Петербурга до Києва та з Києва до Канева і був одним з організаторів поховання його на Чернечій горі біля Канева, де притягався до відповідальності за «підбурливі розмови» серед селян.