М. О. Момбеллі

ЗАПИСКИ

(Уривок)

Тепер у Петербурзі всі шепчуться й переказують по секрету, з таємничим виглядом, про викрите й схоплене урядом товариство — начебто слов’янофілів. Говорять зовсім по-різному. Не можна відгадати, чия розповідь правдивіша. Всі розповіді збігаються лише в одному: кілька чоловік, розумних, справді благородних, освічених і вчених — привезено до Петербурга і кинуто в таємні, ні для кого неприступні в’язниці. Всі одноголосно твердять, що Шевченко, Куліш і Костомаров також серед цих нещасних. /175/

Шевченко закінчив курс малювання в Академії мистецтв, і хоча він не першокласний митець, проте в його малюнках і картинах, здебільшого недбало накиданих, вгадується талант. Досі він видавав у Петербурзі якийсь живописний журнал, що називався, здається, «Живописной Украиной» чи «Живописной Россией», — не пам’ятаю вже...

Більше йому щастить у літературі. Малоросія вважала його одним із своїх улюблених поетів, котрих так небагато. Він написав поему «Гайдамаки» й чимало інших віршів, назв яких не пам’ятаю. Майже всі його твори написані чистою малоросійською мовою. Я малоросійської мови не знаю або знаю надто слабо, а тому не можу судити; але малоросіяни кажуть, що Шевченко — справжній поет, поет із почуттям, поет з натхненням.

Років зо два тому я зустрічав Шевченка у Гребінки. Шевченко завжди виявляв велику прихильність до своєї батьківщини — Малоросії. ...Усе малоросійське його радувало і захоплювало. Мотив чи пісня малоросійська викликали сльозу з очей патріота.

Він середній на зріст, широкоплечий і взагалі міцної, сильної статури, в талії широкий через особливу будову кісток, але аж ніяк не товстий; обличчя кругле, борода і вуса завжди поголені, а бакенбарди облямовують усе обличчя, волосся підстрижене по-козацькому, але зачесане назад; він не чорнявий і не білявий, але ближче до чорнявого — не лише волоссям, а й кольором червонястої шкіри; риси обличчя звичайні; міміка і загальний вираз фізіономії виявляли відвагу, невеликі очі блищали енергією. Йому тепер років десь із сорок чи тридцять п’ять, але скоріше — тридцять п’ять.

Цей Шевченко, кажуть, написав малоросійською мовою у віршах відозву до малоросіян і віддав її якомусь французові Лесажу для надрукування великої кількості примірників у Лейпцігу. На кордоні митниця затримала Лесажа, і при обшуку знайшли відозву за підписом Шевченка, Лесажа затримали, але він узяв на себе поручительство, не знаючи змісту віршів. А все-таки він був зв’язаний з Шевченком.

Ніхто не знає плану малоросійських патріотів, яка у них мета; але говорять про це по-різному. Одні кажуть, нібито вони хотіли підбурити Малоросію на повстання, на проголошення гетьманщини й на цілковите відокремлення від Росії.

Інші кажуть, нібито вони хоч і склали прожект про відновлення гетьманщини, але здійснити свій план хотіли не інакше як з дозволу імператора, і саме йому на розгляд мали намір подати свій проект управління Малоросією.

Треті кажуть, що ні замірів, ні змови абсолютно ніяких не було і що вся ця історія не більше як вигадка київського генерал-губернатора Бібікова, який сподівався одержати за свою вигадку яку-небудь нагороду, і, мабуть, одержав.

Дехто каже, що через таємну поліцію уряд і раніше знав про змову і що, затримуючи Лесажа, він знав, що той везе відозву. Ще кажуть, нібито австрійський уряд надіслав до російського папір, у якому говорить, що чиновники російські з посвідченням від уряду роз’їжджають по австрійських землях і поширюють серед австрійських слов’ян ворожі урядові думки. /176/

Прихильники деспотизму, тобто сучасного порядку в Росії, і всі охоплені страхом, — так звані обережні, або, інакше, розсудливі, — вважають змову цю дурною безглуздістю, нерозумною малодушністю. У Росії називають слабодухими не справді слабодухих, а тих, хто через недосвідченість або через особливу душевну довірливість відкривається ближньому; ще тих, хто сподівається на переворот у Росії, на кращий стан; ще тих, хто має сміливість нехтувати безглуздими умовностями світу, не зовсім підкоряється їм, — взагалі всіх тих, хто має нещастя виходити з загального рівня у чому-небудь, за винятком рабської відданості і запопадливості до престолу.

Дехто називає вчинок Шевченка безрозсудством, ознакою божевілля, тому, власне, що план його вважають нездійсненним, просто безглуздим.

Але малоросіяни, обізнаніші з умовами краю, навіть ті, що дуже не схвалюють вчинок Шевченка — вже тому, що він не вдався, — вважають його план зовсім не таким безглуздим, як це може видатися на перший погляд.

Адже з повстанням Малоросії заворушився б і Дон, давно вже невдоволений заходами уряду. Поляки теж скористалися б з нагоди. Отже, весь південь і захід Росії взявся б за зброю.

Ось відомі прізвища ув’язнених у фортеці: Шевченко, поет і художник; Костомаров, учитель словесності; Куліш, професор історії; Чижов, професор математики і письменник; Массон, повітовий предводитель дворянства; Маркевич, відставний офіцер; Чиж та інші.

Багато ходить чуток про цих нещасних, але оскільки всі вони особи неофіційні й нерідко суперечливі, то й залишаю їх до іншої нагоди.

М. О. Момбеллі

ЗАПИСКИ

(Уривок)

Вперше надруковано в кн.: Дело петрашевцев, т. І. М. — Л., 1937, с. 305 — 312. Уривок подається за першодруком.

Момбеллі Микола Олександрович (1823 — 1902) — поручик лейб-гвардії Московського полку. Один з найактивніших учасників гуртка петрашевців. 1849 року його засуджено до розстрілу, який замінено п’ятнадцятирічним засланням на каторгу з позбавленням усіх громадянських прав. Згодом він був звільнений від каторжних робіт і відправлений рядовим на Кавказ. Познайомився з Шевченком у 1844 — 1845 роках у Є. Гребінки. В 50-і роки служив у Окремому Оренбурзькому корпусі, солдатом якого був і Шевченко. Ймовірно, вони знали про становище один одного. Момбеллі, як і інші петрашевці, високо цінував твори Шевченка.

...переказують... про викрите й схоплене урядом товариство... — Ідеться про Кирило-Мефодіївське товариство.

...він видавав... якийсь живописний журнал... — Мається на увазі серія офортів «Живописная Украина», перший випуск якої був виданий Шевченком 1844 р. у Петербурзі.

...написав... у віршах відозву... і віддав її якомусь французові Лесажу для надрукування... у Лейпцігу. — Такі чутки не мають ніякого документального підтвердження. /446/