Г. М. Честахівський

ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Кобзар Тарас Григорович Шевченко якось дуже бідкався, що не збреде натурщиці для парсунку виду козацької вроди. «А постривайте, батьку, я понишпорю, чи не надибаю де гніздечка, щоб підобрать орлицю, може, бог погодить, а фортуна стане в пригоді». — «Будьте ласка, сердечно Вас прошу, поклопочіться, як мога, бо мені дуже, дуже треба».

Я пішов до знайомої сім’ї української і почав благать жінку Горпину, рідну сестру українського маляра Петра Соколенка, щоб вона сама, а коли хоче, то ще з ким-небудь повела свою сестру Одарочку в академію, до батька Тараса — звести її вид на папері. Горпина Соколівна не знала, як це діло укукобить, і каже: «Я не знаю, треба спитаться братів, що вони скажуть». А брати тоді пробували в Україні, в Славгороді. На велику силу ублагав її, виміг слова, що піде з сестрою до Кобзаря, але ж щоб братам написать про це, і то тільки тим, що як ще жила на Вкраїні, то перечувала про мене добре від братів, як було поприїздять з Петербурга, а тепер і сама добре знала, який я чоловік; а то ні в світі не пішла б. Я при ній написав від себе лист і послав братам її Соколенкам в Україну, щоб вони не жахались цього діла, як сестра їх Горпина, а ще гордували б тим, що їх Одарочка стане в пригоді і послуже тому, хто став дуже в великій пригоді уеій Україні, поневірявся за нею, чистою душею, щирим серцем служить чесній громаді, працює задля чесного громадського діла. Я навпослід дознав, як це склалось уже без мене.

Ось як було. У суботу Одарочка прийшла додому від модниці французки, де вчилася шиття. А в неділю, з своєю заміжньою сестрою Горпиною і родичем, жонатим чоловіком, архітектором Хижняком, ранком в десятім часі, чорнява сімнадцятилітня Одарочка в білій чохлатій сорочці з червоною стьожкою, в плахотці, запасці, стрічках, кісниках і голівка квітами заквітчана, як маківка на городі, опинилась-зацвіла в Кобзаревій майстерні.

У понеділок я навідавсь до Кобзаря — дознать, чи приходила Одарочка до його? Він, як орел крилами, ухопив мене дужими руками і придавив до своїх дужих орліх грудей. «Спасибі тобі, мій голубе сизий, моє серденько любе, за твою добру ласку, бодай тебе ніколи лихо не знало!» — «А за віщо це, батьку?» — «Учора в мене був Великдень в перший раз після того, як вигнала мене лиха доля з України. Учора я так зрадів, звеселів, обновивсь серцем, як радіють вірющі, що Христа дочекались на Великдень; наче важке тягло з грудей зсунулось. Десять рік просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник в мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано — чорнява Одарочка, як маків квіт на сонечку, загорілась на моїх пилом припалих очах і, як те сонечко ясне, освітила мої очі, просяяла туман з душі заснулого серця. Хвалити богу, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивиться на маків квіт з козацького огороду! Що за люба дівчинка, ота Одарочка: який голосочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа яка славна, чиста. Ще не вспіла зачумитись петербурзьким смердючим ду-/366/хом. Як пташка з божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна тхнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків і трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох боже мій! Коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну. Дуже закортіло. Де ви її видрали, оцю мальовану пташеньку?» Я розповідав, що вона — кріпачка, вся сім’я і весь рід її — кріпаки князів Голіциних. Брати наче з води виросли, як один, хороші на вроду. Федір — кухарем, Микола — панькає коло князя, чистить чоботи і всяке збіжжя, а Петро-маляр — попихач усяких одбутків у княгині. Я розповідав, а Кобзар тихесенько ходив трошки пошило вздовж майстерні, в бархатних чоботях і кобеняці козацькому. Густі брови його осунулись, наче темна хмара холодно насурмила очі... Промовив: «Горе-горенько в світі, лишенько тяжке, яке добро гине і нікому рятувати!» Хто чував, як, було, теплесенько гріє в серце його ясна, тепла, як грій сонця, мова, як поведе розмову про свою запашну неньку Україну і люд козачий... Хоть найсухіше серце розтопить і видавить з його криваву сльозу... Хто чував, у того й дідом не замре, не заніміє, щемітиме в серці його голос, щире слово і довіку райським співом правди на душі буде витати. В його серці любов до народу українського така завбільшки, як той світ просторий, і така ясна й тепла, як освіг сонця божого.

Г. М. Честахівський

ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1895, кн. 2, с. 142 — 144. Частково передруковано в газ. «Одесские новости», 1895, 16 лютого, № 3209. Подається за першодруком.

Честахівський Григорій Миколайович — див. с. 416.

Соколов (Соколенко) Петро Максимович (1827 — 1887) — український художник, колишній кріпак. Зустрічався з Шевченком у Петербурзі, допомагав йому переписувати «Букварь южнорусский», зобразив Шевченка на кількох малюнках. Брав участь у похороні поета. Шевченко подарував йому «Кобзар» 1860 р. з дарчим написом.

...свою сестру Одарочку... — Соколова (Соколенко) Одарка Максимівна, кріпачка князя Голіцина, народилася в Славгороді. В 1858 р. позувала Шевченкові для малюнка «Дві дівчини»; збереглися його ескізи олівцем і тушшю (т. X, № 69, 99), малюнок сепією нині не відомий (т. X, № 157). За цим малюнком 1858 р. Шевченко вигравірував офорт (т. X, № 28,100).